ЭКСПЕДИЦИЯ ЛАТИНИСТА

Внимание! В Интернете существует несколько дневников, которые ведутся от моего имени, но не мною и вопреки моей воле. Настоящий Латинист – только здесь. Всё остальное – фальшивки!
Текущее время: 28 мар 2024, 15:16

Часовой пояс: UTC + 3 часа




Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 2 ] 
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: НЕМНОГО О МОЁМ РОДЕ
СообщениеДобавлено: 07 ноя 2014, 18:39 
Не в сети
Администратор
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 15 фев 2009, 17:12
Сообщений: 4856
О роде ПОЛУБОТОК - кое-какие сведения

Накопал в Интернете кое-какие сведения о Полуботках. То, что я происхожу напрямую от Павла Леонтьевича - это я и без этих умников знаю с самого детства.

Обидно, что некоторые детали искажены и, судя по всему - умышленно. Среди Полуботок попадаются злые и завистливые люди - это я по Фейсбуку понял: большинство Полуботок, к которым я обратился, отказали мне в дружбе. Объяснение этому я даю только одно: эти люди недоумки (хотя и мои родственники), и они боятся, что я перехвачу себе гетманское наследство, а их обойду.
Я вам всем торжественно заявляю: вы все - придурки, и я вас презираю!
Я с таким явлением сталкивался и задолго до Фейсбука и вообще - Интернета. Тьфу на вас на всех! А нормальных Полуботок у меня на Фейсбуке в друзьях немало. Я к ним обратился, и они нормально к этому отнеслись.

А теперь публикую два текста на украинском языке. Кое-какое враньё я оттуда вырезал, остальное оставил. Пусть будет хотя бы так - с ошибками и неточностями. Это лучше, чем никак.

ПЕРВЫЙ ТЕКСТ (написан кем-то, пребывающим явно в нетрезвом состоянии!)
Якби там не було, а довелося Федорі Полуботку (так звали гетьманового родича) пускати своє коріння у мирську землю. Тут у нього народився син Спиридон, який хоч і звався селянином, насправді ним ніколи не був. Найчастіше пропадав він у Таганрозі, де мав власну друкарню. Коли вибухнула війна з турками, Спиридон Полуботко був призначений до війська, але не воював, а завідував військовою друкарнею. Кажуть, що він дружив навіть з самим генералом.

Після закінчення війни генерал за добру службу Спиридона став клопотатися перед самим царем, щоб йому знову надали дворянство, яке мав його славний предок і яке скасував усім нащадкам Полуботка Петро І-й.

Але Спиридон відмовився, сказавши такі слова: «Я шаную пам’ять свого предка і кару за його вчинки несу з гордістю!»

По собі Спиридон залишив трьох дітей: двох синів і доньку. Донька чудом урятувалася від совєцької влади, вибравшись за кордон, а синів розстріляли енкаведісти.

Щодо дітей Спиридона Федоровича, то варто уточнити: у нього було не два сини і донька, а навпаки — один син і дві доньки (це уточнення внесли ростовські нащадки Полуботка).

А тепер звернемось до фактологічного матеріалу, який повідала Олена Констянтинівна Полуботько, 1926 р.н., мешканка міста Ростова над Доном, онука Спиридона Федоровича Полуботка.

Хліборобська праця не приваблювала гетьманського нащадка, а тому він за власним бажанням був направлений у військовий гарнізон нещодавно відвойованого в турків міста Карса, де він став службовцем у канцелярії новоствореної Карської губернії, а потім обійняв посаду завідувача військової канцелярією.

Одружений він був з Любов’ю Василівною Мураїді, гречанкою. Збереглася світлина 1887 року, де Спиридон Федорович знятий з дружиною та трьома дітьми: Костянтином (1887 р.н.), Юлією (1885 р.н.) та Надією (1883 р.н.). Саме з Карса військовий генерал, у підпорядкуванні якого перебував Спиридон Полуботко, сав клопотати перед царем у поверненні дворянського достоїнства своєму підопічному. Яка була реакція Сппиридона Федоровича на це, ми знаємо з Миколаївського переказу.

Невідомо, через які обставини Спиридона Федоровича було переведено з Карса до Ростова над Доном, де тут в його родині з’явилося ще троє дітей: Марія, Ніна і Валентин.

Як і в царські часи, совєцький режим не церемонився зі знаним родом: сина Спиридона Федоровича Валентина, 1923 р.н. було репресовано і відправлено в Карагандинський концтабір, у якому він помер в 1936 році. Ніна Спиридонівна в роки війни разом з чоловіком Іваном Черновим вимушена була втікати з відступаючими німецькими військами за кордон, бо її чоловік в часи окупації Ростова видавав колабораціоністську газету.

Костянтин Спиридонович, який помер 22 жовтня 1907 року, на своє щастя , не зазнав жахіть більшовицького режиму, його син Юрій Костянтинович хоробро воював всю війну і дійшов до Берліна. (Это написано про моего дедушку Константина Спиридоновича, который умер при мне в 1975-м году, когда мне было 25 лет и про моего папу Юрия Константиновича, который родился в 1923-м году!)

Велику допомогу в написанні цього матеріалу мені подала завідувачка читальним залом Державного архіву Ростовської области Полуботко - Степаненко Наталія Олександрівна — праправнучка Спиридона Федоровича. Вона ж щедро поділилася світлинами з родинного архіву. (Не могла таких глупостей сказать моя двоюродная сестра. Она знает то же, что и я, потому что она моя ровесница.)

Само собою зрозуміло,що ростовські нащадки гетьмана знають легенду про його скарб, захований в надрах одного з банків Лондона, але ставляться до цього скептично. Іхню душу гріє одне : причетність до знаменитого гетьманського роду, чим вони дуже пишаються і ревно бережуть пам’ять про славного предка.

ВТОРОЙ ТЕКСТ

Родина Полуботка на теренах Примиюсся

Історичне Примиюсся — землі довкруг р. Миюсу — здавна були володіннями запорозьких козаків, які входили до складу Кальмиюської паланки. Двічі за свою довгу історію вони відторгалися наїзниками: перший раз після розгрому 1775 року Січі Запорозької були віддані дінським козакам, другий раз, побувши в складі аморфної Совєцької України 7 років, знову були відторгнутими «с экономических соображаний» Москви й увійшли до складу Ростовської області Росії. Таким чином була порушена віковічна цілісність українського етносу на цих територіях, розчленовані і порушені господарські , культурні, духовні і мовні зв’язки одного народу, частина якого тепер є громадянами Росії і записана ”руськими”, а друга, як і належиться, творить етнографічне тло Української держави.

Однак, життя нащадків українського етносу в межах сучасної Ростовської области — це тема окремої розмови. Я ж хочу зупинитися на розповіді про долю нащадків великого роду Павла Полуботка, яка тісно пов’язана з історією Примиюського краю. Відомо, що Полуботки (нинішній варіант написання - Полуботьки) — український козацько- старшинський рід з Чернігівщини 17-18-го століть. Він дав Україні багато видатних особистостей, серед яких вирізняються: Леонтій Артемійович (р.н. невідомий – 1695 р.), військовий та державний діяч кінця 17-го століття, близький соратник гетьмана Івана Самойловича, належав до групи старшиши, що перебувала в опозиції до Івана Мазепи; Павло Леонтійович,(бл.1660 р.н. – 1723 р) — наказний гетьман лівобережної України (1722-1724 рр.). Навчався в Києво-Могилянській академії, служив у козацькому війську, з 1689 року- значковий товариш. 1691 року брав участь з батьком у старшинській змові проти гетьмана Івана Мазепи, за що був заарештований, позбавлений маєтностей і надовго усунений від державної діяльности. З 1706 року — полковник чернігівський . 1708 року був одним з претендентів на гетьманство, але через недовіру до нього Петра І кандидатура чернігівського полковника була відхилена московським урядом, а гетьманом було обрано Івана Скоропадського.

У цей період отримав значні земельні володіння у Чернігівському, Лубенському та інших полках. Ставши після сметри Івана Скоропадського (1722 р.) наказним гетьманом, Полуботок активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську колегію, яка втручалася у фінансові, судові, військові справи Гетьманщини, поступово перебираючи на себе все адміністративне управління в Лівобережній Україні. Рішучі протести козацької старшини, підтримувані всім українським суспільством проти колоніальної політики російської адміністрації в Україні, активні спроби Павла Полуботка обмежити владу Малоросійської колегії та активна протидія заходам президента колегії С.Вельямінова – Зернова викликали невдоволення російського уряду. Влітку 1722–го року Полуботок разом з генеральним писарем С. Савичем і генеральним суддею І. Чернишем був викликаний до Петербурга. У Петербурзі гетьман вручив Петрові нову петицію про відновлення державних прав України. Після повторних звернень до царя з проханням дозволити обрати гетьмана і скасувати Малоросійську колегію та подання Коломацьких петицій 1723 року. Полуботка за наказом російського царя було заарештовано. Полуботка і кілька старшин було ув’язнено в Петропавлівській фортеці, де він 18(29) грудня 1723 року помер ( його було закатовано).

Репресії торкнулися не лише самого Павла Полуботка та членів його сім’ї, але й усього їхнього досить численного роду. Полуботкінців було розкидано по всіх-усюдах неозорої імперії. Одна з гулок роду — небіжа Федора, як це стверджують нині сущі ростовські Полуботки, потрапила на Миюс, у старовинну козацьку слободу Миколаївку, що неподалік Таганрога.

Народна пам’ять мешканців цієї слободи зберегла переказ про перебування Федора Полуботька (так у Дінській області стали писати далеких нащадків опального гетьмана у їхньому селі. Одружений він був на місцевій козачці на прізвище Тимченко.

Покута родичів гетьмана Полуботка

Хвала і честь тому,

Хто в непевную годину

Прийняв покору за свою

Кохану матір — Україну!

І. Захарченко

Чого тільки не чинить доля з людьми! До одних — зла, до других — добра, а буває, байдужою і до тих і до інших. З родичами ж славетного гетьмана Полуботка втяла вона злу штуку. А було се так.

Після того, як цар Петро І залучив Павла Полуботка в підземеллях своєї найбільшої тюрми, вирішив він за непокірний норов небіжчика розправитися з його родичами. А оскільки їх було багато,то наказав їх розсіяти по всій імперії. Одних запроторив до Сибіру, інших – на Соловки. Це, так би мовити, відплатив цар найріднішим гетьмана, а далеких родичів відправив за Дін, до Донських козаків. Петро сподівався, що вони зломлять їх хохляцьку непокору, а, насправді, - вийшло інакше. Ніяких козаків у Миколаївці над Миюсом не виявилося. Жили тут звичайнісінькі українці — зерносії, які колись втекли на вільні землі Дону від панщини. Тоді їх тут радо приймали без обмежень. Одна, тепер уже миколаївська родина, була з їхньої зеленої Чернігівщини.

Якби там не було, а довелося Федорі Полуботку (так звали гетьманового родича) пускати своє коріння у мирську землю. Тут у нього народився син Спиридон, який хоч і звався селянином, насправді ним ніколи не був. Найчастіше пропадав він у Таганрозі, де мав власну друкарню. Коли вибухнула війна з турками, Спиридон Полуботко був призначений до війська, але не воював, а завідував військовою друкарнею. Кажуть, що він дружив навіть з самим генералом.

Після закінчення війни генерал за добру службу Спиридона став клопотатися перед самим царем, щоб йому знову надали дворянство, яке мав його славний предок і яке скасував усім нащадкам Полуботка Петро І-й.

Але Спиридон відмовився, сказавши такі слова: «Я шаную пам’ять свого предка і кару за його вчинки несу з гордістю!»

По собі Спиридон залишив трьох дітей: двох синів і доньку. Донька чудом урятувалася від совєцької влади, вибравшись за кордон, а синів розстріляли енкаведісти.

Ну и дальше - то же самое.

От себя ещё добавлю то, что считаю нужным добавить: мой прапрадед Фёдор Андриянович - здесь почему-то нигде не указано его отчество. У него было два сына: Спиридон, от которого я происхожу, и Пётр, род которого, как мне кажется по мужской линии пресёкся. Про то, что у него была дочь, я не знал.
Мою тётушку зовут Елена, а вовсе Олена, как там написано. У нас никто и никогда не говорил по-малороссийски! Фэдир, Олэна и прочих гадостей я никогда не слышал от своих родных.

По поводу Павла Леонтьевича. Не надо делать из него укропитека! Это был настоящий патриот России. Когда на Россию напал шведский король Карл Двенадцатый, вся украинская знать на 99 процентов переметнулась на его сторону - по причине своей подлости. Они уже тогда все были сплошь подлецами! А Павел Леонтьевич Перешёл на сторону Петра Первого и поддержал его своим авторитетом.
Пётр Первый его потом по ложному доносу сгноил в Петропавловской крепости. Но после смерти Павел Леонтьевич был реабилитирован - это исторический факт. Измены не было!
А Пётр Первый умер ровно через 40 дней после смерти Павла Леонтьевича. И это тоже исторический факт, который легко проверить.


P.S. Понял, кто искусственно внёс дезинформацию. Может быть, хохол, записывавший её и был пьяным или дурным, но тот, кто выдавал ему искажённые сведения, делал это умышленно. Почему - знаю, но просто не хочу выносить сор из избы. Я же говорю: среди моих родственников есть подлецы.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: НЕМНОГО О МОЁМ РОДЕ
СообщениеДобавлено: 07 ноя 2014, 19:34 
Не в сети
Администратор
Аватара пользователя

Зарегистрирован: 15 фев 2009, 17:12
Сообщений: 4856
Это картинка - про то, как Пётр Первый навести в Петропавловской крепости моего пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-дедушку - Павла Леонтьевича.

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 2 ] 

Часовой пояс: UTC + 3 часа



Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Найти:
Перейти:  
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Вы можете создать форум бесплатно PHPBB3 на Getbb.Ru, Также возможно сделать готовый форум PHPBB2 на Mybb2.ru
Русская поддержка phpBB